Життєвий і творчий шлях Івана Низового. Популяризація духовного спадку

«Життя моє трива!»

Перше враження від будь-якого вірша цього поета – справжність. Уже незвична, уже напівзабута й тому така цінна в наш час імітацій і сурогатів. «Я просто чесний віршувальник», – сказав він. «Просто віршувальник» – то, звичайно, данина самокритичності та зайвій скромності, у якій намагалися виховувати нас усіх. Але ключове слово тут – «чесний». Друге враження від віршів цього поета – легкість. Здається, він так і думає, так і розмовляє – римованими образами, ясними та простими, начебто ти й сам міг би так сказати, бо думаєш і відчуваєш так само. Та водночас і складними, бо розумієш: ти б так сказати не зміг...

Уся поезія Івана Низового – автобіографія і водночас частинка біографії країни, окреслена часовими межами життя поета. І великі події, трагічні й урочисті, і якісь смішні випадки, і побутові негаразди, і особисті переживання, і роздуми, роздуми, роздуми, часом сумні, часом оптимістичні – усе це знаходило відбиття у великій і розмаїтій поетичній картині.

На основі його збірок можна було б написати не один підручник, щоб навчати дітей справжньої, прекрасної, джерельно-чистої  української мови, яка йде від самого пракоріння, від душі народу. А нас усіх навчають людяності, щирості, небайдужості, чесності його поетичні рядки.

Ім’я цього поета – Іван Низовий.

Народився Іван Данилович Низовий 3 січня 1942 року на хуторі Рудка поблизу села Марківки нині Білопільського району на Сумщині. Часи були лихі, тривала війна, село окупували гітлерівці. Хату знищила німецька бомба, і родина – бабуся, мама й сестричка Люда – знайшли притулок у холодному сирому льосі. Там і народився зимової крижаної ночі майбутній поет. І від самих, можна сказати, перших днів свого життя йому довелося зазнати недитячих випробувань.

З низів недонищених – Боже дитя –

чи то як прокляття,

чи то як знамення,

явився я світу,

в безродне життя

прийшов сиротою, без благословення

й призначення долі…

Батько його, Данило Трохимович Низовий, комуніст, пропав безвісти на війні ще до народження сина. Пізніше очевидці розповідали про його загибель, але офіційно він довго вважався саме зниклим безвісти, і з цієї причини держава відмовляла його сім’ї в будь-якій допомозі. Мати Івана, Настя Гнатівна, походила з родини так званих куркулів. У ті дуже непрості часи під таку категорію могли потрапити не тільки сільські глитаї-експлуататори, але й сумлінні трударі, які мали чи то зайву корівчину, чи ставок-млинок, чи бодай путящу покрівлю на хатині. Саме такими, як оці другі, «куркулями» й були Великороди. Віддавши все своє майно «на справу колективізації», вони все одно не врятувалися: голодомор 1932 – 1933 років забрав життя діда Гната і п’яти його синів, і залишилася бабуся Уляна з єдиним сином Іваном і донькою Настею. Але й цих останніх її дітей забере воєнне лихоліття: Іван загине на полі бою неподалік від рідної домівки, а Настя разом з кількома іншими колгоспницями потрапить під обвал у глинищі, куди їх відправило на працю колгоспне начальство.

Так Іван Низовий у півторарічному віці залишився круглим сиротою. Згодом у своїх поезіях він не раз повертатиметься думкою до того скорботного осіннього дня, коли ховали маму Настю (як то не дивно, але пам’ять такої малої дитини зберегла в собі цю подію). І все життя він болітиме душею через своє сирітство, маритиме материнським образом, мріятиме побачити матір хоча б у снах.

Що може буть трагічнішим за те,

Що я не знаю матері живою,

Не маю фотографії, святе

Обличчя не стоїть переді мною,

Немовби та ікона…

І гострішатиме біль від усвідомлення того, що ніде на землі не лишилося навіть рідної могили.

«Вже й дороги нема, вже й стежки заорали останні. Я востаннє ішов по вологій ріллі, навпростець. Як черемхи цвіли, як пахтіли бузки, і барвінки заплели ту галяву, де годі й могилку знайти! Я ходив, я сидів, я лежав на землі барвінковій; я мовчав, говорив; я кричав, шепотів – у траву: «Де ви, мамо, озвіться крізь товщу земну півстолітню, – я ж не знаю, де впасти, я ж, мамо, не вмію ридать…».

Виховувала Івана та його сестру Людмилу бабуся Уляна. І жилося їм у воєнні та перші повоєнні роки дуже скрутно. «Жили ми впроголодь, – згадував поет, – а сорок шостого – сорок сьомого то й геть помирали з голоду. У крамниці були одні іржаві оселедці та чорна осетрова ікра, але купити їх не було за що. Бабуся в лісопарку збирала жолуді, суху дубову кору, якісь трави та ягоди, а в полі – позаторішню, геть струхлявілу картоплю. А це вже був злочин перед радянською владою...». Та все ж таки вони вистояли, мало-помалу налагодивши який-неякий «добробут».

Початкову школу на хуторі Комуна Іван закінчив на «відмінно». А от подальше навчання в марківській школі складалося гірше. «Хотів я вчитись і не хотів: пропускав уроки, окремі дні навчань узагалі прогулював, розбестився під впливом старших на п’ять, а то й сім років однокласників… А ще соромився свого латаного-перелатаного одягу, стоптаних черевиків, злиденного свого сирітства. Хапав двійки та одиниці. У результаті лишився в п’ятому класі й на другий, і на третій рік. Ні, я не був тупий, мав добру пам’ять, багато читав, деякі предмети, як от література, історія, географія, українська мова та російська, ботаніка та зоологія, малювання і креслення, знав аж так добре, що вчителі дивувалися й потрапляли в повну халепу від моїх неординарних запитань... А от математику, фізику, хімію, геометрію і тригонометрію я цілковито запустив, і ще й до цього часу маю знання з цих предметів у межах п’ятого-шостого класу. Щоправда, вони мені ніколи й не згодилися».

Урешті-решт після шостого класу шкільне навчання Іванові довелося залишити. І для 14-річного підлітка розпочалися суворі життєві «університети». Він працював у колгоспі, де «пас корів, вивозив перегній на засніжені поля, весною був причіплювачем на тракторі, улітку скиртував солому й возив намолочене збіжжя до елеватора…а ще був молотобійцем у кузні, сторожем на баштані, землекопом і вантажником…». Доточивши собі чотири роки, поїхав за комсомольською путівкою на будівництво шахт у Донбасі, сплавляв ліс по Онезі, споруджував електростанції поблизу Караганди й у Змієві біля Харкова, час від часу повертаючись із своїх мандрів у рідні краї. Згодом він назавжди залишить їх, тільки інколи навідуючись сюди, щоб відпочити душею, відновити сили, привести до ладу думки. Тема так званої «малої» батьківщини пройде через усю його творчість.

Посульщино, колиско сироти

На берегах – дитинства оберегах,

Була завжди й довічно будеш ти

Для мене начеб альфа і омега…

Усе життя він прагнутиме сюди, відчуватиме свій нерозривний зв’язок із земляками-марківчанами, знайомими до болю стежками під вербами, дорогою серцю річкою Сулою. І щемітиме серце від тих невеселих змін, що відбуваються в рідній стороні.

Нема вже ні ставка, ні вітряка –

Від раю від мого одна руїна

Зосталася... Поволеньки зника

В моїм краю країна Україна...

Тут все мені безмовно доріка

Пропащістю своєю... Знов і знову

Сльоза жалю до серця пропіка

Так боляче, що я втрачаю мову.

Тісно пов’язана з цією темою ще одна – тема першого кохання, яке поет пережив саме тут, удома. Неодноразово в його світлих спогадах поставатиме образ синьоокої Катерини, з якою доля так і не звела.

…Моє село вже тим благословенне,

Що тут своє кохання я зустрів

І синій погляд вперше зазорів

В моїм селі,

Мов пролісок,

Для мене...

…Вона ж для мене Всесвітом була,

цілющим джерелом надій і чимось

безмірно більшим за реальний світ!..

Перший вірш Івана Низового «Еду в Донбасс» було опубліковано1960 року в районній газеті. Перший і єдиний – російською мовою. Наступні вірші він писав уже рідною мовою. Зі спогадів поета: «Перші мої поетичні спроби були сприйняті по-різному: односельці дивувалися і хвалили, районний поет і критик (нині відомий одеський журналіст) Віктор Василець однозначно прорік, що толку з мене не буде, а от сумський поет Микола Данько (нині широко визнаний, та, на превеликий жаль, уже покійний) щиро підтримав і благословив».

Навіть перебуваючи на армійській службі в залізничних військах Прикарпатського військового округу, де він споруджував стратегічні мости через Дністер біля Кам’янця-Подільського та через Тису поблизу Чопа, залізничну переправу через Дніпро неподалік від Кременчуга, Іван Низовий не полишав поетичних занять, хоча, здавалося б, суворі військові будні не сприяють такій діяльності. Та вийшло навпаки: саме армійські роки (1961 – 1964) виявилися знаковими в його творчій долі. Спершу він написав текст до маршу Львівської залізничної бригади, де тоді служив. Примітно, що автором музики став знаний композитор А.Й. Кос-Анатольський. Армійське начальство щедро відзначило поета-солдата, давши йому відпустку небувалої тривалості – 40 діб. Потім було знайомство з ужгородським поетом і редактором Петром Скунцем. За його активного сприяння в січні 1964 року вийшла друком перша збірка віршів Івана Низового «Народжуються квіти». У ці ж роки відбулось і перше входження його в літературну спільноту: він став учасником республіканського семінару молодих літераторів, що проводився в Одесі.

Після служби в армії Іван Низовий залишається на Львівщині. Тут він екстерном закінчує середню школу, навчається заочно на факультеті журналістики Львівського університету. Працює директором будинку піонерів у місті Буську, потім – у редакції районної газети в Кам’янці-Бузькій. Створює сім’ю, у якій народжується син Ігор. Та сімейне життя склалося невдало й закінчилося розлученням. У поезії ж воно відбилося тугою за сином, гострим почуттям провини перед ним.

...Загублена кровина –

Мій син малий – до мене не біжить

З минулого. Задавнена провина

Між нами горе-каменем лежить...

Період з 1961 до 1966 року, який сам поет називав «закарпатсько-галицьким», відіграв вирішальну роль у його національному самовизначенні, усвідомленні себе українцем, особисто причетним до великої історії славного козацтва, часточкою волелюбної та нескореної української душі.

До теми патріотизму, національної свідомості, гордості за свій народ, любові до рідної мови Іван Низовий звертатиметься протягом усього життя, яке присвятить саме боротьбі за українську Україну, вільну, справді незалежну й горду.

Народ наш є!

До крайнощів здрібнілий,

Розсіяний по світу, –

Все ж він є,

Ніякий ураган осатанілий

Дорешти не донищить, не доб’є

Дубовий гай,

Окрасу калинову

Не обезкровить натиском завій…

Від травня 1966 року починається найтриваліший – «луганський» – період біографії поета. Спочатку він переїздить до Новоайдарського району, де на той час мешкали його бабуся Уляна й сестра Людмила. Починає працювати в районній газеті, та за кілька місяців отримує запрошення на роботу до редакції новоствореної луганської обласної молодіжної газети «Молодогвардієць». І відтоді життя його назавжди пов’язується з Луганськом.

На початку 1967 року Іван Низовий створює нову сім’ю, у якій на світ з’являється донька Леся, «сірооке дивенятко», як написав її батько в одній із присвят:

Сірооке моє дивенятко.

Хочеш,

Я розкажу тобі,

Чому

Я назвав тебе іменем Леся?..

Із дружиною Ліною Петрівною поет пройде разом весь свій життєвий шлях до останку.

Мов перед образом,

Стою

Перед безгрішною тобою.

За кожну зморщечку твою

Прошу прощення

Й головою,

Давно вже сивою,

Клонюсь

До тебе, сивої, мов осінь...

Літературно-журналістське життя Івана Низового виявилося дуже плідним. Він багато працює в обласних газетах, на обласній телевізії. У 1971 році побачила світ друга збірка поета «Провесінь». У 1972 році він стає членом Національної спілки письменників України.

Яскравим літературним вибухом у 70-і роки прозвучали його поеми «Горобина ніч» і «Чорні состави», вірші «Остання колискова моєму дідові» і «В сивій пам’яті».

Пізнавши всі тягарі сирітського безхліб’я, Іван Низовий замислюється над життям у всіх його проявах, виливаючи ці роздуми в рядки філософських віршів. Однією з характерних рис як філософської, так і громадянської лірики письменника є її публіцистичність. Юрій Кисельов, учень і побратим Івана Низового, із захопленням зазначав, що Іван Низовий «ніколи не створював віршів «для красного слівця», натомість постійно писав на злобу дня, часто мимоволі римуючи свої думки про наболіле. Він порушує серйозні теми з усією гостротою свого правдолюбного слова у численних статтях, опублікованих в обласних і районних газетах, зокрема в газеті «Молодогвардієць». Іван Низовий ніколи не був прихильний до влади і, як наголошував Анатолій Назаренко, «не співав «осанни» партійним і державним зверхникам, хоча до певного часу вірив у комуністичну справедливість (теоретично) та «месіанство» Леніна (серцем, а не розумом). Цілковите прозріння прийшло до нього на початку 80-х років, і він викинув портрет «вождя» з балкону третього поверху…»

У 1979 – 1980 роках Іван Низовий навчався на Вищих літературних курсах при Літературному інституті імені Горького, про що пізніше він напише в літературних спогадах під назвою «Зустрічі без прощань», де увічнить певні важливі сторінки життя поетів-шістдесятників… У вісімдесяті роки виходять збірки «Тобі моє серце» (1980), «Рівнодення» (1982) і «Чекання ранку» (1986).

Справжньою подією в громадсько-культурному житті Луганщини стала стаття Івана Низового «Бути – народом», опублікована в обласній газеті «Молодогвардієць» 1988 року, у якій письменник першим голосно заявив про національне пригноблення українців на Сході та Півдні УРСР, утиски української мови – невід’ємної ознаки народу. Іван Низовий гостро виплеснув тривогу за долю української мови й загалом національної культури та моральності:

«Бездуховність почалася з відмови від рідної мови, зі зневаги до рідної культури і повного незнання історичного минулого рідного народу. Слова «національна» і «націоналізм» стали найстрашнішими словами на Україні. Натомість прийшли слова «інтернаціональний», «інтернаціоналізм». Вони так часто повторювалися, так часто відмінялися й перевідмінялися, що, зрештою, втратили своє святе значення. Дійшло до космополітизму: ми любимо тільки чуже, закордонне, а своє – погане, недолуге, «хуторянське», неповноцінне...».

Не лише в публіцистиці, а й у поезії того періоду, починаючи від збірки «Пора косовиці» (Київ, 1990), виразно простежуються мотиви публіцистичності, громадянськості, чіткіше звучать заклики до боротьби за незалежність України, розвій її мови та правду про історію рідного народу. Таким чином, уже на початку дев’яностих років могутнє слово Івана Низового залунало на повен голос. Зокрема, програмного звучання набули тоді його поезії: «Прапрадіди», «Один мій дід – Великород…», «Відродись, Україно!» та багато інших.

Відродись, Україно, не лишень хрестами

На могилах козацьких посеред степів,

А й всіма віковими,

В найглибших глибинах,

Пластами,

Що ховають в собі

Незліченність

Народних

Скарбів.

Піднімись, Україно,

Здіймись над світами,

І не тільки світам,

А й собі доведи,

Що не покритка ти,

Упосліджена геть «москалями»

Й байстрюками пропита в нестямнім розгулі

Біди!

Українься, Вкраїно...

Того ж часу письменник із головою поринув у «неформальне» громадське життя Луганщини. Він став одним із найактивніших членів ВУТ «Просвіта» імені Тараса Шевченка, очолюваного його товаришем і однодумцем Богданом Пастухом. Іван Низовий приєднався до Руху, брав активну участь у боротьбі за відновлення правди й справедливості: публікував у періодиці полум’яні статті на захист рідної мови, домагався перейменування «совєтських» міст і вулиць, установлення пам’ятника Тарасові Шевченку в Луганську, постійно виступав на багатотисячних мітингах, агітуючи за самостійну Україну. Його натхненне слово знаходило відгук у серцях і душах луганців, що зрештою відіграло свою роль у підтриманні ними Незалежності на доленосному референдумі 1 грудня 1991 року.

Ця мова могла

Народитися тільки в раю...

А ми, вахлаки,

Занехаяли мову свою,

І мову чужинців –

Підступно-отруйну змію –

Пригріли

В справік українському нашім

Краю!..

Після набуття Україною незалежності в громадянській ліриці Івана Низового звучать мотиви надії на позитивні зміни в житті країни й народу.

Живу щодня в передчутті

Щасливих перемін,

Коли всі грішники й святі

Піднімуться з колін,

Розправлять плечі

Й до небес

Молитву вознесуть:

«Христос воскрес!

Народ воскрес!

Кінчилась хресна путь!»..

Проте невдовзі після здобуття Україною державності розпочалася складна й суперечлива доба нашої історії. Відчуття ейфорії змінилося баченням реальної ситуації, коли при владі скрізь залишилася комуністична партноменклатура. Похмурі картини життя при «дикому» капіталізмі початку 90-х знайшли відображення в багатьох поетичних за формою й публіцистичних за змістом творах Івана Низового. Не того чекали люди від запальних ораторів. Гучні обіцянки яких так і не стали реальністю.

Напередодні все, напередодні...

А день тріумфу –

Де він, дивень-день?

Й сьогодні не збулися мрії жодні –

Ні натяку на успіх,

Нітелень...

Ті ж будні безпробудні,

Та ж рутина.

Не рута – лиш отрута

І сльота…

…Напередодні все...

Антинародні

Народовладці плюс провідники

З безодні однієї

До безодні

Другої...

Саме на 90-і роки припав відповідальний період у житті поета, якого у травні 1992 року було обрано головою Луганської організації Національної спілки письменників України. Очоливши обласний спілчанський осередок, він самовіддано виконував надскладні завдання: в умовах повного безгрошів’я сприяв виданню книг, особливо молодих літераторів; організовував прийом до Спілки найбільш здібних із них; активно продовжив і закріпив традицію творчих зустрічей авторів із трудовими, студентськими й учнівськими коллективами. Домагаючись «декомунізації» обласного письменницького осередку, який Іван Низовий вів через усілякі штучні та природні труднощі аж до лютого 1998 року, він у численних поетичних збірках, спонсорованих патріотично налаштованими людьми, розвінчував комуністичні міфи та радянсько-інтернаціоналістичні легенди, закликав співвітчизників до творення справді незалежної і вільної України. Поет одним із перших усвідомив, що плодами романтиків скористалися «спадкоємці комуно-шовіністів», захопивши владу й віднявши у народу право на державотворення.

Може, й справді,

              була прихильною,

Мов тополя, до мене доля:

Хоч не був я ніколи

Людиною сильною,

Та корінням тримавсь

Українського поля.

Крім цього, як згадує Юрій Кисельов, Іван Низовий настільки виявив іще один справжній талант – організаторський, що всі роки після відходу від керівництва Спілкою залишався її неформальним лідером, оплотом української національної ідеї й незмінним повпредом «Просвіти» у письменницькому середовищі…

У ці ж роки Іван Низовий продовжує тему козацтва, розпочату ще в 1970-і:

Крізь пітьму сторіч,

Мов сто свіч крізь ніч,

До моїх до віч

Продирається Січ,

Закипаючи у моїх очах,

Мов козацька кров на чужих мечах.

Калинова кров, мов полин, гірка,

Полинова кров, що вино, терпка.

Знову Січ січуть – сто струмків тече.

Не мене січуть, а мені ж пече…

Та якщо спершу він переймав на себе болі історичної долі героїчного українства, то згодом став проводити паралелі із сьогоденням. У «славних прадідів великих правнуків поганих» нащадки вийшли ще гіршими: змінилися пріоритети, і зовсім не слави рідної землі прагнуть новітні гетьмани...

Богданів багато,

А Хмеля – ні жодного.

Чи їх не було,

Чи спились нанівець…

Слова – пережовано

І заангажовано

В гетьмани не тих, –

Тож нехай йому грець!..

«У 2000 році, – згадує Анатолій Назаренко, – безпартійний у всі часи поет стає членом УНП «Собор», яка пізніше об’єдналась з УРП, обирається заступником голови обласної організації та займається питаннями культури й духовності. Тісне спілкування з Левком Лук’яненком і Костянтином Ситником, дружба з Володимиром Шовкошитним подвоїли сили немолодого вже й хворого поета-патріота. Він постійно виступає перед різними аудиторіями, проводячи уроки патріотизму й громадянської мужності... Виїздить у райони області, а також міста по всій Україні. Це дає Івану Низовому нові теми для творення так званої «антилірики»... Іван Низовий проводить активну просвітницьку роботу як в обласному центрі, так і в глибинці, пропагуючи творчість видатних українських письменників Бориса Грінченка, Олександра Олеся, Ліни Костенко, Василя Стуса… Він неодноразово здійснює такі подорожі до Новоайдарського, Старобільського, Сватівського, Слов’яносербського районів, до міст Красний Луч, Краснодон, Сєверодонецьк, Харків, Суми, Білопілля та рідного села Марківка, що у верхів’ї Сули… Крім своїх авторських видань, поет дарує сотні й сотні книг зі своєї особистої бібліотеки читачам Сватівщини й Білопільщини...»

Як писав Левко Лук’яненко, «вірші, подібні віршам Івана Низового, є способом боротьби за повернення українців до українства...»

Ще один сплеск надії викликали в поета події Майдану років. Але й вони врешті виявилися марними:

Вершиться зрада на очах народу,

Що, був, прокинувсь і тепер не рад,

Бо ж так виходить,

Ніби дав для зрад

Іще підліших

       мимовільну згоду...

Ще на початку 90-х років Іван Низовий передбачав трагічні події сьогодення, таким чином застерігаючи сучасників від біди, що є неминучою, коли людина не бажає визнавати своє коріння, свою історію, не здатна любити Україну, свій народ, шанувати пам'ять про героїв рідної землі. Відомий науковець і письменник Анатолій Криловець писав: «Але ж не почули Поета-пророка… Голоси споконвічних проводирів народу, а Іван Низовий належить саме до них, його чистого сумління стали «гласом вопіющого в пустелі». Можновладцям стало простіше грабувати посполитих, дерибанити і навіть демонтувати державу за вказівкою «старшого брата». А послухати було що. І нині є.

Гадюкою вповзає в Україну

Правічний «друг» із путінським лицем,

Несе руїну в нашу кураїну,

І в нашу душу щиру та наївну

Знов повіва північним вітерцем…

Це із «Застереження» Івана Низового. І це 2004 рік. До прямої російської агресії ще 10 років!.. Спостерігаючи непогамовну жадобу до влади тих, кого було обрано захищати народні інтереси, Поет на другому році Незалежності пророче провидів грядущі соціальні катаклізми й потрясіння.

Нас приведуть іще до Крут

Новітні «гетьмани» захланні,

Й закряче знову хижий крук

Над полем брані,

Ой, закряче,

І не одна душа заплаче,

І коні захропуть в тумані,

Залізних не порвавши пут!

Загрозу з Півночі Іван Низовий бачив ще 1993 року – поет, громадянин, пророк.

Криворізько-донецьких республік,

Новоросій комусь подавай –

Україна ж не ламаний бублик,

Не покраяний геть коровай!».

Більшість поезій Івана Даниловича вельми актуальні в наш час, позначений війною.

Ми й нині щедрі,

Як були,

Без міри і без меж:

І флот, і море віддали,

І Севастополь теж.

І Крим невдовзі віддамо

(Нічого ж нам не жаль!) –

На нього ж ласиться, само

Собою, брат-москаль…

(1995)

…Перекотиться полем орда.

Пропадуть на безмежжі приблуди.

Знов заплаче терпляча земля,

                заголосить вона, зарида

І в нестямі сама собі

                  геть розпанахає груди.

І постануть із неї –

    здригнеться здивований світ! –

Легіони повстанців –

           скінчилося їхнє терпіння…

(2003)

…Зійду з хреста у визначений час,

полишу тінь свою на перехресті,

знов повернусь в безбожницький Донбас

для порятунку душ, які в безчесті

до ідолів сповзаються...

Прости,

мій ріднокраю, – мушу з перехрестя

нести свої скривавлені хрести

знов на Лугань, де чиниться безчестя.

(2010)

У розмаїтій філософській ліриці Івана Низового відбивалися різні настрої: від оптимізму до відчаю. Та кожен його рядок є переконливим і близьким читачеві, який живе в цій же країні, переживаючи однакові радощі й негаразди.

Звикаю до розчарувань

І не люблю цю звичку:

Так можна перетнути грань,

Останню перемичку

Між добрим наміром і злим

Умисництвом свавільним…

А я хотів би днем ясним

Ходити світом вільним,

Задовольнятися добром

Бодай хоч невеличким,

Водить по аркушу пером

Невічним, та… ліричним.

Від своїх пращурів – низових козаків Запорізької Січі, які в середині XVII століття заселили дике поле сходу України і заселили Слобожанщину, Іван Низовий успадкував той самобутній національний світогляд, який, завдячуючи поетичному таланту та набутій літературній майстерності, став щедрим джерелом його патріотичної та ліричної поезії. Не можна не погодитись з Іваном Русавським, який підкреслював, що Сватівщина і сватівчани – особлива тема в творчості Івана Даниловича. Глибоконаціональна культурна й духовна аура Сватівщини надихнула поета на написання кількох збірок віршів, присвячених Сватівщині та сватівчанам. Мальовничі краєвиди, прості, гостинні люди, рідна до щему народна українська мова. І щирі друзі – сватівські літератори, журналісти, музиканти. Деякі з цих поезій стали піснями.

…Тут і шляхи рівніші, ніж усюди,

І не такі заплутані стежки

На межах межи трав,

І аж по груди

Тут пшениці,

Й повніші колоски.

І соняхи тут сонячніші наче

Від простору блакитного в полях,

І ближчою минувшина козача

Здається,

І Чумацький зорешлях

Реальніший…

І не згасала ця любов, можливо, тому, що Сватівщина нагадувала поетові білопільське село Марківку на Сумщині – рідні посульські краї, куди завжди приїздив за будь-якої нагоди, куди щодня линув думками, шукаючи і творчої наснаги, і душевної рівноваги.

Чимало сіл, що сповнені замани

для спраглої на роздуми душі,

та кращого, ніж Марківка, немає –

шумить собі й шумує в комиші

у вербно-вільховому Верхосуллі...

…А з болем жити легше, ніж без болю, –

принаймні, відчуваєш, що живеш,

що ходиш по землі – шукаєш волю

душі між роздоріж і узбереж...

Для пізнього періоду творчості Івана Низового характерними є філософські роздуми про сьогодення, підсумовування своїх здобутків, життєвих перемог і поразок. Переважають сумні, мінорні настрої, бо навколишня дійсність і власне буденне життя залишають небагато місця для радощів.

…Що значить – випито до дна,

До денця самого, до краплі,

Коли й у власний слід не втраплю,

Коли, мов іній, сивина

Все припечалила, прикрила

І приховала від очей,

І з низько схилений плечей

Давно не пружаться вже крила;

Коли твої дочка і син

Повиростали, вже в зеніті

Свого життя, і ти на світі

Лишивсь, по суті, вже один!

Нерідко поет вдається до сатиричних чи іронічних засобів у своїх замальовках, так би мовити, з натури.

…На пенсії привільно –

Сам-на-сам

Вирішуєш питання всі насущні:

На місяць сухарів собі насушиш,

Хвалу воздавши щиру

Небесам...

Дедалі частіше Іван Низовий звертається думками до вічності, до краю життя, до небуття. Цих тем і раніше він торкався, особливо у присвятах пам’яті рідних і друзів.

…Всі кращі друзі вже пішли за обрій,

Лишивши слід у пам’яті лиш добрій,

І більш нічого – тільки порожнеча...

Скорбота й туга за тими, хто пішов, нерідко приводила до роздумів про власний відхід.

Підійде черга і моя –

Недовго вже чекати…

Померши від хвороби,

Я

Уникну вдало страти

Петлею, кулею, ножем

Чи електричним струмом –

Не плазуватиму вужем

Перед ворожим глумом!..

Ці рядки Іван Низовий написав ще 1995 року. Строку він тоді, на щастя, не вгадав, бо доля відвела йому ще шістнадцять років, а от слова про смертельну хворобу виявилися пророчими. Вона спіткала поета восени 2009 року, разом перетворивши життя на суцільну боротьбу за кожен день. І ця нерівносильна битва не могла не відобразитися у творчості, яка не припинялась навіть у такі драматичні часи.

Душа ще прагне простору… Її

не додушили зашморгом облоги.

Ще заспівають славень солов’ї

вишневому салюту перемоги.

Я вірю: торжествуюча душа

досягне жайвориного зеніту

і вихлюпне з небесного ковша

благословенну зливу буйноцвіту.

Іван Низовий до останніх днів свого насиченого творчістю й патріотичною пристрасністю життя перебував у роботі, зокрема впорядковував історичні матеріали про рідну Марківку, частина яких склала зміст книги «А Марківка – як маківка». Це була свого роду підсумкова справа життя Івана Даниловича. Як слушно зауважив доктор географічних наук Юрій Кисельов, займаючись цією справою, Іван Низовий і «власне життя «прокручував», мов у відеоповторі, заново переосмислював події, й односельцям, яких митець бажав би бачити своїми духовними нащадками, власним краєзнавчим доробком залишав неоціненний пам’ятник – справжній підручник з історії та географії малої батьківщини. Хоча в дійсності Батьківщина ніколи не буває малою…»

Вірна подруга поета і його землячка письменниця Надія Кошель згадує: «Стрімкий у думці, почуттях, у справах, Іван Низовий завжди перебував в епіцентрі подій літературних, соціальних і політичних, підтримував творчу молодь, редагував книги відомих літераторів і початківців, проводив творчі зустрічі. Іван Низовий відрізнявся внутрішньою дисципліною та неабиякою працелюбністю. У своїх творах Іван Низовий оспівував природу, побут, духовні цінності українського народу, його прагнення до самоствердження, бажання здобути свободу і незалежність. Він закликав любити людину з усіма її плюсами й мінусами, наголошуючи на тому, що в житті все взаємопов’язано, що кожна людина має право на повагу. Поет понад усе цінував людяність. Іван Низовий ніколи не боявся гострих кутів. Його бунтівний дух – це совість поета, яку можна ототожнити із совістю українського народу».

…Здолати невмолиму хворобу не вдалося. 30 вересня 2011 року перестало битися серце Івана Даниловича Низового.

Та справжній поет не вмирає. Він за життя будує свій пам’ятник із слів і рим, із радощів і жалів, і віри, надії та любові. І він живе доти, доки живі його читачі й шанувальники.

У підніжжя творчого пам’ятника Івану Низовому покладено понад сто збірок його творів – і все життя, небайдуже, зболіле, відкрите до людей і світу. Його вірші й проза перекладалися польською, болгарською, англійською, чеською, словацькою, татарською, чуваською, російською мовами. Він є лауреатом республіканських премій імені Бориса Горбатова, імені Микити Чернявського, міжнародних літературно-мистецьких премій імені братів Лепких, імені Олекси Гірника, премії за кращий музичний твір-ораторію «Лелече», нагороджений медаллю «Будівничий України». Посмертно нагороджений Орденом Покрови Пресвятої Богородиці.

На вшанування пам’яті Івана Низового з ініціативи й за допомогою його друзів Олександра Стешенка і Володимира Просіна відкрито меморіальну дошку у Сватовому, з волі його земляків ім’ям Івана Низового названо одну з вулиць села Марківки Білопільського району Сумщини, і завдяки матеріальній підтримці друзів і шанувальників творчості Івана Даниловича на його могилі в місті Луганську встановлено пам’ятник.

Та доводиться з прикрістю констатувати, що досі, за шість років по смерті поета, жодним чином на державному рівні або хоча б на рівні області, зокрема на Луганщині, якій Іван Данилович віддав понад сорок років творчого життя і зробив величезний внесок у її культурне зростання зокрема й у скарбницю національної культури взагалі, не пошановано його пам'ять, не видано й не перевидано жодного твору.

Історія неодноразово свідчила, що сучасники не спроможні гідно оцінити художні здобутки своїх найкращих представників.

...Як я прожив

Невловимо-миттєве життя?

Хто відповість

Сивочубій, наївній дитині?

Був чи не був

Я помічений часом своїм

На роздоріжжях

І на перехрестях епохи?..

Але завжди були й будуть щирі шанувальники, прості люди, читачі. І саме вони щодня увічнюють у своїх серцях і справах Слово Івана Даниловича.

У листопаді 2015 року завдяки Рівненській організації Національної спілки письменників України, зокрема за сприяння відомих науковців і письменників Анатолія Криловця й Анни Лимич, було започатковано всеукраїнську премію імені Івана Низового, якою протягом двох років відзначено перших її лауреатів.

Так, завдяки освітянам-подвижникам творчість Івана Низового не один рік вивчається на уроках з позакласного читання в шкільних закладах Луганщини, за його творами студенти й викладачі Луганського національного університету імені Тараса Шевченка здійснюють наукові дослідження, його віршами лікують душу й зміцнюють свій дух усе більше й більше українців, які мали щастя отримати бодай краплину з його доробку.

Проте цього катастрофічно мало. Коли Україна протистоїть північному ворогу, коли щодня формується українська нація, зростає свідомість кожного українця, твори Івана Низового є як ніколи актуальними, пророчими, виховними. Саме Слово Івана Низового покликане повернути багатьох співвітчизників до своїх пракорінь, виховати не одне покоління українців у дусі любові до Батьківщини, поваги до своєї історії, свого народу. А хто, як не освітяни, представники міністерств і відомств, департаментів і управлінь, узагалі можновладці мають бути зацікавлені в духовному вихованні українців, піднятті престижу української культури не тільки на місцевому, а й на всеукраїнському рівні, а також в очах світової спільноти. І для цього не потрібно чекати «центральних», так би мовити, рішень. Потрібна лишень політична воля.

І яскравим взірцем такої волі з популяризації творчості Івана Низового стало історичне рішення сесії Городоцької районної ради щодо проголошення 2017 року, ювілейного від дня народження поета, Роком Івана Низового на Городоччині, якому сприяли особисті людські якості голови Городоцької районної державної адміністрації Володимира Ременяка і голови Городоцької районної ради Володимира Більовського, зокрема їх любов і повага до щирого українського Слова, а також обізнаність із кращими зразками вітчизняної літератури, що дало їм змогу оцінити поетичний талант козака луганського. Вони із задоволенням сприйняли ініціативу й участь у цій спільній справі районної організації «Меморіал» імені Василя Стуса і районної організації «Просвіта» імені Тараса Шевченка.

Ще на початку 2017 року з доброї волі стараннями українського письменника й громадського діяча Володимира Шовкошитного, а також за сприяння керівників Городоччини побачила світ перша посмертна збірка Івана Низового «Ніхто наді мною не пан», велику кількість примірників якої було придбано для шкіл і бібліотек Городоцького району Львівської області. Також завдяки депутатам Білопільської міської ради, з ініціативи й за сприяння міського голови Юрія Зарка, цю книгу отримали школи й бібліотеки міста Білопілля на Сумщині.

Слід наголосити, що ініціатива Городоччини, а також депутата Львівської обласної ради Катерини Кеньо щодо популяризації творчості Івана Низового надихнула депутатський корпус на ухвалення рішення щодо проголошення 2017 року Роком Івана Низового на Львівщині.

За підсумками 2017 року на відзначення 75-річчя Івана Низового за покликом серця моїх друзів із Рівного, Запоріжжя, Білопілля, Ірпеня та багатьох інших міст і сіл України здійснено численні заходи, публікації, виступи, конкурси тощо. Серед них тільки в межах Року Івана Низового на Львівщині – 72, у тому числі у межах Року Івана Низового на Городоччині – 60. Така плідна праця та її результати є величезною заслугою керівників, депутатів, освітян Городоччини, працівників культури, журналістів, бібліотечних працівників, маленьких городків чан, а також керівників, депутатів та освітян Львівщини, учнів сільських і міських навчальних закладів, моїх друзів – представників телерадіокомпаній Львова.

Проголошення Року Івана Низового на Львівщині стало й відправною точкою для прийняття депутатами Львівської обласної ради низки подальших важливих рішень, проектів і задумів. Так, зокрема, за зверненням голови фракції Народного руху України Богдана Гагалюка, за підтримки й сприяння голови Львівської обласної ради Олександра Ганущина, депутатів Володимира Ременяка, Катерини Кеньо, Олега Демчака, Юрія Візняка, Володимира Сагана, Мирослави Бабінської та багатьох інших депутатів з усіх фракцій на ХІІ позачерговій сесії Львівської обласної ради під час внесення змін до показників обласного бюджету та цільових програм у рамках реалізації Комплексної програми розвитку культури Львівщини було виділено 100 тисяч гривень на видання поезій Івана Низового. Це надважливе історичне рішення нарешті дало блискавичний поштовх щодо здійснення давньої мрії не тільки Івана Низового, не тільки моєї, а й мрії великої кількості співвітчизників – палких шанувальників його духовної спадщини.

20 грудня 2017 року завдяки Львівській обласній раді, Львівській обласній державній адміністрації, Городоцькій районній державній адміністрації і Городоцькій районній раді, за підтримки Департаменту культури Львівської ОДА світ побачив 1 том п’ятитомного видання вибраних майже із семи тисяч творів Івана Низового «Бути – народом!» – «Я просто чесний віршувальник».

Важливим є факт створення колективом освітян Городоцького району Львівської області «Городоцької читанки» з позакласного читання для учнів 1 – 4-х класів, яка великим накладом вийшла у світ 15 травня 2018 року за сприяння народного депутата України Ярослава Дубневича.

Міцна дружба й багаторічна співпраця Луганщини та Львівщини, а також громадянська позиція й людські якості керівництва області, працівників культурно-освітньої галузі Луганщини, небайдужих і патріотично стійких луганців сприятимуть усілякій можливості духовного впливу Івана Низового на сьогоднішні й майбутні покоління краян заради безповоротного їх повернення до своїх пракорінь. 

Отже, хочу констатувати,  що 5 травня 2018 року за сприяння Луганської обласної військово-цивільної адміністрації, і зокрема її керівника Юрія Гарбуза та його заступника Ольги Лішик, було видано 2 том п’ятитомного видання Івана Низового «Бути – народом!» – «Визбирувать розкидане каміння». 

І, нарешті, щаслива від того, що за сприяння Миколаївської селищної ради Білопільського району Сумської області, і зокрема завдяки голові ради Івану Ігнатьєву й за підтримки депутатів селищної ради Сергія Паська й Олександра Черкашина, Ольги Паун і Людмили Ващенко,  усіх депутатів і громади Миколаївщини, а також за неоціненного сприяння начальника відділу культури Миколаївщини Лариси Зарко було профінансовано і підписано до друку 1 грудня 2018 року видання 3 тому п’ятитомного видання Івана Низового «Бути – народом!» – «Так хто ж ми є на цій землі..?». 

Слід зазначити й те, що за сприяння голови Миколаївської селищної ради Білопільського району Сумської області Івана Ігнатьєва та начальника відділу культури Лариси Зарко й за підтримки всієї громади 10 жовтня 2018 року в селі Марківці  Білопільського району Сумської області було відкрито меморіальну дошку на вшанування Івана Низового. Крім цього, 2019 рік було проголошено Роком Івана Низового на Миколаївщині Білопільського району Сумської області.

Наприкінці 2019 року світ побачив 4 том п’ятикнижжя «Бути – народом!» за сприяння палкого шанувальника творчості Івана Низового Ярослава Залізняка, що народився й проживає в Баварії, але завжди був і залишається патріотом своєї прабатьківської землі – України і вважає Івана Низового Кобзарем ХХ – ХХІ століття. Також наприкінці 2019 року в Німеччині з ініціативи української діаспори було створено «Товариство імені Івана Низового». На сьогодні готується до друку 5 том п’ятикнижжя «Бути – народом!», який побачить світ 2022 року на честь відзначення 80-річчя від дня народження Івана Низового.

Також протягом 2011 – 2020 років на вшанування пам’яті Івана Низового, а також з метою популяризації й вивчення його духовного спадку в різних куточках України відбулося 290 культурно-мистецьких і виховних заходів, зокрема в понад двадцяти населених пунктах Львівщини, у Львові, Білопіллі, Києві, Одесі, Дніпрі, Кременчуці, Запоріжжі, Ірпені, Черкасах, Сватовому, Рубіжному, Маріуполі, Рівному, Острозі, Ковелі та інших, і, безперечно, у селі Марківці, де народився письменник.

 

Мені дано

Від Господа самого

Високе слово –

Усне і писемне –

Щоб я кричав у Всесвіт:

«Ук-ра-ї-на!»

Щоб я писав у Вічність:

«Україна»...

                                                                                 Леся Низова