Творчість

                     

Писати й друкуватися почав 1960 року. У 1963 році друкувався в республіканському журналі «Дніпро» та газетах «Літературна Україна» і «Молодь України». У січні 1964 року в Ужгороді вийшла перша збірка віршів «Народжуються квіти», редактором якої був друг і ровесник Івана Низового поет Петро Скунць.

У 1971 році побачила світ друга поетична збірка Івана Низового «Провесінь». А 1972 року його було прийнято до Національної спілки письменників України.

З 1992 до 1998 року був відповідальним секретарем і головою Луганської обласної організації Національної спілки письменників України.

Член Всеукраїнського товариства «Просвіта» імені Тараса Шевченка.

Заслужений діяч культури Слобожанщини.

Протягом п’ятдесяти років творчого шляху Івана Низового у світ вийшло понад сто видань. Серед поетичних збірок: «Народжуються квіти» (1964), «Провесінь» (1971), «Стебло» (1977), «Тобі моє серце» (1980), «Рівнодення» (1982), «Чекання ранку» (1986), «Горобина ніч» (1992), «Пракорінь», «Нема переводу», «І калина своя, і тополя», «Запрягайте, хлопці, коней» (1993), «Покотьоло» (1994), «Вівтар» (1995), «Це – мій вертеп», «Свіча на вітрі» (1996), «Білопілля – Верхосулля», «о, Оріяно…», «Сльоза небесна», «Осяяння осінню» (1997), «За овидом сивим», «Нічний вістун», «Побудь зі мною», «Воронці нев’янучі», «Чорнороси», «Збудило опівночі серце» (1998), «Хрущі над вишнями», «Падолист», «Душа перецвіта», «Я з такої глибинки» (1999), «Осанна химері», «Джерело у ясних ясенах» (2000), «І гілка своя, і сопілка», «Родиземля», «В раю, скраєчку», «Поза раєм», «Остання електричка на Ірпінь», «Тихоплесо-часоплин» (2001), «Від травня до травня», «Значить більше, ніж просто пісня», «Босоніж по стерні» (2002), «Саме та самота», «Сонях на осонні», «Жура за журавлями», «Передсвітень», «Сум'яття», «Зливодиво», «Те, чому і назва загубилась», «Дурман-трава», «Я Сватовим засватаний», «По промінчику доброти», «Несправжня пектораль», «Веселка неповторних весен» (2003), «Кураїна», «Пролог до епілогу», «Опозиція» (2004), «Отак і живу», «Сонях сяючого сонця», «Село моє, Сула моя...», «Серпентарій» (2005), «Оскома осені», «Мажор в мінорі», «Шаржуємо з любов'ю», «Самопізнання», «У Сватовім світає Україна» (2006), «Калини жар на полотні снігів», «Біополе Білопілля», «Біла вежа – рідний Вавілон» (2007), «Білолебедія», «Прозріле літо з голосом Олени» (2008), «Осмути сивої сувій», «Спіймані сюжети», «В майбутнє йду з оглядкою в минуле» (2009), «Живу за юліанськими календами», «Під жайворами, під журавлями», «Найвище право – жить відверто», «Лелечі клекоти в тумані», «Я цвіркун в середлітню спеку», «Неміряне поле роботи», «Давно вже не виходив з берегів» (2010), «А Марківка – як маківка», «Цим дорожу» (2011). До окремих розділів збірок «Несправжня пектораль»,»Сонях сяючого сонця» і «Біла вежа – рідний Вавілон» увійшли переклади з білоруських, вірменських, болгарських, словацьких, польських і персидських поетів.

Немало в доробку Івана Низового прозових і публіцистичних творів. Це книги: «Опісля присмерку», «Зустрічі без прощань» (2003), «Загублене відлуння», «Десь там, за соняшниками» (2004), «Там, де я ніколи не плакав»,  «Там, де я сміюся крізь сльози» (2006), «Там, де ми були, і є, і будемо» (2009), «Сльоза сльозу не здоганя», «Винятковість» (2010).

Збірки «Сóрок сорóк» (2002), «Мóрок морóк», «Летючий кінь», «Річки-малючки», «Блакитні вени України», «Крізь віки – вовіки» (2003), «Страдноцвіт» (2005), «Ми єсть народ», «Річки-потічки» (2007), «Гомінкі струмочки», «Ой, Комуно моя – Ойкумено...» (2009) і «Винятковість» (2010) було написано Іваном Низовим для дітей.

Книги Івана Низового виходили в Ужгороді, Львові, Рівному, Києві, Донецьку, Луганську й інших містах України. Його твори перекладалися болгарською, польською, англійською, чеською, словацькою, татарською, чуваською, російською мовами.

Іван Низовий – лауреат республіканських премій імені Бориса Горбатова та імені Микити Чернявського, міжнародних літературно-мистецьких премій імені братів Лепких, імені Олекси Гірника та премії за кращий музичний твір-ораторію «Лелече». Нагороджений медаллю «Будівничий України». Орденом Покрови Пресвятої Богородиці – посмертно.